ПРИСТАНЬ МОЄЇ ДОЛІ

     У кожної людини є роки, події, місця, які мають знакове значення у житті. А отже, їх не можна обминути, а тим більше викинути із біографії. Для мене таким був 1969 рік, саме цього року я вперше переступила поріг середньої школи №19 на Подолі, на вул. Межигірській. Вже тоді це була відома і авторитетна в Києві школа з поглибленим вивченням англійської мови. Подібних шкільних навчальних закладів у той час було небагато у столиці. І знаною вона була не тільки тому, що знаходилася у центрі, а насамперед, славилася хорошим, згуртованим, дружнім, і головне, високопрофесійним складом вчителів, який на той час очолював прекрасний педагог і чудова людина Михайло Антонович Олішевський.
     Уже після першої моєї зустрічі з директором школи, а пізніше після знайомства із колегами-вчителями, я переконалася в тому, що зробила не просто правильний вибір із сотень київських шкіл, а мені просто пощастило. Адже на той час я була ще молодим вчителем, тим більше початкових класів, а отже, мені була потрібна не тільки дружня підтримка і допомога вчительського колективу, а й довірливі, доброзичливі контакти із батьками учнів. І подальша доля склалася так, що і перше, і друге я отримала. Отримала і віру, і довіру. А це для вчителя найголовніше.
      У 1972 році була призначена завучем школи. Роботи, обов’язків додалося, але вони не були для мене ні фізичним, ні моральним тягарем, тому що вчительська професія була моїм свідомим вибором, моїм покликанням, моєю долею. Школа для мене стала по-справжньому другою домівкою. Я щиро раділа її успіхам. Глибоко переживала певні невдачі. Але ніколи і гадки не мала змінити адресу школи, хоча з часом територіально було складно з поїздками на роботу. Більше того, моя донька Олена пішла у 1-й клас нашої школи, яку закінчила із золотою медаллю у 1993 році. А у 1998 році після закінчення Київського інституту міжнародних відносин стала у рідній школі вчителем англійської мови.
Для нашої школи це не рідкісне явище, а хороша традиція. Для сотень сімей школа стала рідною, майже сімейною на багато років. Сьогодні є чимало прикладів, коли уже внуків приводять до школи колишні її випускники.
      До речі, тут з 2005 року навчається і мій онук Микола. Отже, я завдячую долі, яка більше сорока років тому привела мене на вул. Межигірську, 16. І кинутий тут вчительський якір надовго пришвартував мене до цієї пристані під назвою школа № 19, а нині гімназія № 19 «Межигірська».

Варвара Антонівна Свинаренко,
учитель початкових класів вищої категорії,
учитель-методист