Чорнобильська трагедія

Далекий 1986 рік… Чорнобильська трагедія…

     26 квітня 1986 року, неділя. Ніщо не віщувало біди. Але вона прийшла в наш дім, в нашу країну весняним сонячним днем. Непомітна для ока, страшна, підступна. Мирний атом в одну мить перетворився в страшного монстра, який зруйнував наше мирне повсякденне життя, забрав багато життів та здоров’я мужніх людей, чиїхось батьків, синів, братів, друзів, які не жаліючи себе і не думаючи про себе, рятували нас, наших дітей, приборкуючи розбурханий атом.
     Разом з цим з’явилися нові для багатьох, а, особливо, для дітей слова «радіація», «евакуація». Термінові засідання Подільського райкому партії, наради в районо, збори в школі. Необхідно негайно організувати евакуацію дітей в західні райони України. У школі створюється штаб з підготовки до вивезення дітей на чолі з директором Шкуренком Віталієм Павловичем. До його складу входять заступники директора з навчально-виховної роботи в початкових класах Свинаренко В. А., в 5-10 класах  Рибалко А. М., з виховної роботи Руденко В. П. (вона ж секретар шкільної парторганізації), голова профкому Паїс В. В. Потрібно було провести батьківські збори в кожному класі, на яких розповісти про всі особливості організації вивезення дітей. Це лягло на плечі всіх класоводів 1-3 класів та класних керівників 5-10 класів. Вони опитали всіх батьків, склали списки дітей для евакуації, перелік речей, які необхідно взяти з собою. Велика робота була проведена медсестрою школи Ільєнко Л.Й., яка підготувала всі необхідні виписки з медичних карток кожного учня про щеплення та стан здоров’я, підготувала аптечки для кожного класу в дорогу і на час перебування в Закарпатті. У кожному класі проведені інструктажі з техніки безпеки в потязі і на місці перебування.
     На базі кожного класу були створені загони для вивезення дітей, призначені керівники загонів з числа класоводів, класних керівників, вчителів-предметників. Для організації дозвілля дітей у Закарпатті були направлені вчителі фізкультури, музики, образотворчого мистецтва, праці та ін. Очолити весь евакуйований колектив учнів і вчителів було доручено заступнику директора Свинаренко В. А., яка відмінно впоралася з цим важливим завданням. Директор школи Шкуренко В. П. підтримував щоденний зв’язок по телефону з керівництвом села Цигановці Ужгородського району на Закарпатті, куди вивозили дітей.
     Настав день евакуації. Вечоріло. До подвір’я школи один за одним під’їхало більше десятка автобусів. Клас за класом класоводи, класні керівники, адміністрація, всі вчителі, батьки та родичі проводжали дітей до автобусів. І ось, кортеж автобусів, який супроводжувався мигаючим світлом та звуковими сигналами, направився на залізничну станцію «Петрівка», де на нього чекав «літерний» поїзд. Прибувши на станцію «Петрівка», керівники загонів розпочали посадку дітей у потяг. Нарешті всі зайняли свої місця у вагонах. Одні діти раділи, що вирвалися з-під опіки батьків, інші сумували, а то й плакали, бо ніколи не їздили в далекі мандрівки на довгий час без батьків і рідних. Керівництво серйозне, батьки стурбовані. Що то воно буде? Що чекає на наших дітей?
     І ось почувся голос керівника райкому: «Рушаймо!» Кожен почув своє: хтось команду, хтось прощання. Хтось плакав, а хтось кричав: «Пишіть частіше!», «Їжте, що даватимуть!», «Не вередуйте!», «Одягайтеся тепліше, не простудіться!», «Бережіть себе!», «Ми вас дуже любимо!», «Повертайтеся здоровими!»
     Вчителі, діти виглядали з вікон. Ті, хто проводжав, стояли на узбіччі, в багатьох котилися сльози. Ось колеса почали повільно рухатися, потяг почав віддалятися, а бабуся Олі Яценко перехрестила потяг і сказала: «Все буде добре».

Анна Матвіївна Рибалко,
учитель англійської мови вищої категорії,
учитель-методист

 

Тепле літо чорнобильського 1986 року


     Поїзд рушив вперед, а позаду лишилися ті, що проводжали, із засмученими, схвильованими обличчями. І мами, у яких по щоках котилися сльози. Ніхто не знав, що і як буде на новому місці. Лише природа за вікном: красиві гори, полонини та стрімкі ріки Закарпаття – заспокоювала наші (Свинаренко В. А. – завуча початкових класів, яка була відповідальною під час поїздки, Строганової Т. С., Іванченко Н. С., Бондарчук Т. В, Головенко С. Д. та вчителів середньої школи № 107) серця.
     А ранок наступного дня повністю підтвердив наші думки. Нас зустріли в Ужгороді (дуже красивому, чистому місті з висококультурними мешканцями) чудові люди, прекрасні фахівці: Біляєв Микола Миколайович – начальник табору «Трембіта» (лікар–невропатолог, чудовий керівник, організатор і прекрасний чоловік, який навіть допомагав заносити дітям валізи в автобус,); старша піонервожата – Токарчик Надія (дуже творча, енергійна, запальна, любляча свою роботу); піонервожаті: Юрій, Любов та Наталія, які весь час були поруч із нами і допомагали в усьому з любов’ю та радістю по відношенню до дітей; акомпаніатор, який звеселяв наші душі; фізкультпрацівник, який зміцнював наше здоров’я; лікар – Клара Петрівна, медсестри, які перевіряли дітей, приходили їм на допомогу, підкріплювали вітамінами; і, звичайно, працівники кухні, без яких би ми не обійшлися і які ніколи не відмовляли дітям у добавках, додаючи їм та нам сили.
     Життя продовжувалося. Кожний день був цікавим і  швидко минав. Проводилися конкурси, різні вікторини, змагання, свята на воді у басейні; перегляд кінофільмів, туристичні походи, екскурсії, зустрічі з прикордонниками, з батьками, яких дуже люб’язно поселяли у себе вдома місцеві працівники, годували, а про оплату і слухати не хотіли.
90 діб швидко пролетіли. Це свідчить про те, що є в Україні люди, які вміють співчувати іншим, мають велике серце і чудову душу.
      Щастя і добра всім тим, хто організував і провів з дітьми літо 1986 року і вічна пам’ять тим, кого з них уже немає!


Світлана Дмитрівна Головенко,
учитель початкових класів вищої категорії,
старший учитель