Спогади Світлани Ямненко

     Нашій школі 75 років…багато це чи мало? З погляду людського життя – багато, з погляду вічності – лише мить.
     Іноді, повертаючись додому після напруженого робочого дня, роблю собі для душі подарунок – звертаю на знайому з дитинства вулицю, щоб поглянути на шкільне подвір’я, зазирнути в освітлені вікна–очі і подумки запитати: «Як живеш, рідна школо…?»
     Знаю, вона з першого дня береже дзвінкі голоси своїх вихованців і добрі настанови вчителів, вболіває за кожного з нас, за здійснення наших мрій, невидимо оберігаючи своїм теплом кожного від життєвих штормів.
     Моя школа – це маленький острівок дитинства, коли ще попереду незвіданий світ знань, високі задуми, коли батьки ще такі молоді…
З великою пошаною і любов’ю згадую свою першу вчительку – Валентину Григорівну Запорожець. Молода, тендітна, красива, вона зачаровувала нас, першокласників 1962 року 1-Б      класу, своєю українською мовою, теплом і вишуканою інтелігентністю, яку ми, діти, не вміючи це пояснити, відчували душею і знали, що наша вчителька – найкраща. Вона першою відкрила перед нами обрії знань, сформувала поняття прекрасного і справжнього, – навчила того, чого не навчить жоден підручник. Чотири роки вона віддавала нам всю себе, вкладаючи в нас не тільки знання шкільної програми, а в першу чергу – розуміння честі, добра, любові до Батьківщини. Низький уклін її пам’яті.
     І ось ми вже такі дорослі – ми п’ятикласники! Ми ще сумуємо за своїм першим класом і першою вчителькою, часто на перервах забігаємо розповісти про свої успіхи і проблеми, але      дедалі рідше і рідше…Бо Країна Знань безмежна, і все більше часу засиджуємося за книгами, задачами і мандрівками по глобусу в інші країни… А ще улюблена англійська з першого класу, яка особисто мені давала наснаги вивчати англійську літературу, як свою рідну, українську, та здійснити мрію побувати у Великобританії. Таку пошану і любов до англійської мови, до цієї країни, її звичаїв на своїх уроках передали нам улюблені вчителі – Діана Антонівна,  Марія Григорівна, Раїса Миколаївна.
     Швидко летить час – ми випускники! Щира вдячність нашим класним керівникам – вчительці української мови та літератури Галині Дмитрівні Шматько, вчительці біології Галині Тимофіївні Панченко…Вони навчали нас завжди, в першу чергу, бути чесними, допомагати одне одному. Вони були свідками наших перших розчарувань, першого кохання і допомагали в різних життєвих ситуаціях.
     Дівчата почали зачитуватися поезією, лірикою, а хлопці – пробували грати на гітарі. Особливо дорослими нашим однокласниках хотілось виглядати на уроках математики, української мови та літератури, хімії. А причина була проста – саме ці предмети прийшли викладати в нашу школу молоді спеціалісти, щойно випускники педінститутів – Валентина Михайлівна Бойчук, Галина Володимирівна Мельниченко та Неля Сергіївна. Дівчата з цікавістю спостерігали, як чепурилися однокласники перед цими уроками – зачісувалися, начищали взуття і закохано дивились на вчительок. «Щасливчиками» серед хлопців вважався той, хто після чергового жарту або гостренького питання за порушення дисципліни був поставлений у «куток» на огляд всього класу та на ясні очі вчительки, звичайно, з «двійкою» в класний журнал. Так з’являвся привід знову і знову забігти до вчительської або спеціалізованого кабінету й продемонструвати своє захоплення, звичайно, ж найулюбленішим предметом. Та як було не закохатися у наших молодих викладачок? Завжди охайні, серйозні, віддані своїй вчительській справі, вони з молодим запалом вели уроки, підтримували цікавість до своїх предметів, залишаючись при цьому такими весняно – чарівними і всього на декілька років старшими за десятикласників…Відтоді минуло вже багато років, а мені так хочеться, щоб вони і зараз були такими ж молодими, енергійними і сповненими ідей.
     Захоплено, неймовірно швидко проходили для нас уроки фізики з вчителькою Розалією Володимирівною Приходько та уроки еографії з Віктором Васильовичем Куліковським. На їхніх уроках ми пізнавали закони фізики і економічні закони суспільства, мандрували в найвіддаленіші куточки Землі, пізнавали звичаї різних народів, одночасно стаючи і фізиками і ліриками…Педагогічний професіоналізм, добрий гумор та пошана до учнів викликали у нас незмінний інтерес до цих предметів та глибоку повагу до Розалії Володимирівни та Віктора Васильовича.
     А перед уроком історії в класі завжди – напружена тиша: всі повторюють дати, події та гортають підручник із першої сторінки, адже зараз наш учитель – директор школи Михайло Антонович Олішевський. Завжди в білосніжній сорочці, з краваткою, стрункий, він був не просто директором, вчителем, – він навчав нас аналізувати історичні події, мислити; на його уроках не було байдужих, бо відбувалася цікава полеміка з історії та суспільствознавства. Він навчив нас розуміти, що без знання історії свого народу жодна країна не досягне вершин суспільного розвитку, бо без глибокого коріння чи буде висока крона…?
     Глибока повага та шана до Михайла Антоновича Олішевського, вірності його настановам збереглися у нас назавжди.
     …Ось і настав випускний вечір. Всі учні – щасливі, схвильовані; дівчата – грайливі, у святкових сукнях, хлопці – поважні, всі в очікуванні високих звершень на новому етапі життя. А в очах вчителів – і радість, і сум. Адже вони, як наші батьки, віддавши нам свої знання, любов та частинку свого серця, проводжають нас в доросле життя, де вчителем вже буде саме Життя.
     Такою ж справжньою шкільною мамою, улюбленою першою вчителькою для багатьох дітей тепер вже стала наша однокласниця Тамара Ковальчук (нині Бондарчук), яка не змогла розлучитися з рідною школою, вчителями і вибрала для себе нелегку педагогічну працю. Тамара Василівна вже багато років працює вчителем молодших класів, віддаючи всі свої життєві сили вихованню дітей і процвітанню рідної школи. Діти–першокласники, і діти–випускники тягнуться до неї, як весняні паростки до сонечка, бо знають: вона не тільки навчить багато цікавого, а й порадить, допоможе зрозуміти навколишній світ, обігріє ласкою всієї своєї душі, бо рідна школа, учні – то її життя…
     Святкуючи ювілей рідної школи, хочеться побажати всьому педагогічному колективу, насамперед, міцного здоров’я, молодечого оптимізму, гідного продовження Вашої шляхетної, високої духовності справи виховання дітей України. Адже з погляду вічності 75 років – це лише мить…


Світлана Бодак (Ямненко),
випускниця 1972 року