А ПАМ’ЯТАЄШ…?

     Двадцять п’ять років в школі. Це багато чи мало?! З’явилася хвилинка, щоб поміркувати про це. Пам’ятаю 9 і 10 класи, коли я навчалася в нашій школі. Улюблені вчителі російської мови і літератури Шапіто С.Н., Скляр С.Н. (яких, на жаль, зараз вже немає з нами); найкраща вчителька з української мови і літератури Мельниченко Галина Володимирівна; пам’ятаю молодих і дуже талановитих вчителів математики Беллу Ісаківну та Володимира Андрійовича. Ми захоплювалися, любили та поважали їх.
     Вони перші підштовхнули мене до вибору професії вчителя початкових класів.
     Тому після закінчення педагогічного інституту у мене не було сумніву, де я буду працювати далі.
     Школа стала моїм справжнім домом. Цю школу закінчили мої діти. Тут  продовжує вчитися моя внучка Юліана. Тут працює мій чоловік Володимир Андрійович.
     Хіба це не мій рідний дім?!

Надія Павлівна Яременко,
учитель початкових класів вищої категорії,
старший вихователь

 

     Зі школою дуже багато пов’язано. Це – не робота, це – життя. А життя – різнокольорове: веселе і сумне. А головне – швидкоплинне.
     Мені є що згадати. 1991 рік. Найстрашніший рік у моєму житті. Всього 24 роки, а ти – вдова, а ти – ховаєш маленьку дитину.
     І тільки вона, школа, врятувала мене від розпачу. Мої колеги були поруч зі мною. Вони підтримували, не залишали мене наодинці з моєю скорботою, вселяли віру й надію в найкраще.
     Я вдячна колективу за безмежну турботу й підтримку. За їхні щирі почуття. Це моя пам’ять. І для мене вона важлива.

                                                                      Інна Леонідівна Черненко,
учитель світової літератури вищої категорії,
старший вчитель

     Мабуть, не забути, як декілька років тому назад, чудового осіннього дня, група учителів нашої школи їздили на екскурсію в Переяслав – Хмельницький. Легенький вітерець, останнє осіннє тепло сонячних променів, приємний голос цікавого екскурсовода дозволили на якусь мить забути про щоденну нелегку роботу, різні плани і відчути себе частинкою української історії, культури. Спілкування з прекрасним – завжди диво. Цього не вистачає!
     А після екскурсії був відпочинок в осінньому лісі. Був смачний обід з українськими (і не тільки) стравами. Наші вчительки – чудові господині.
     Надовго запам’яталась екскурсія, бесіди, обмін враженнями.

    Надія Миколаївна Пасічник,
учитель світової літератури вищої категорії,
 старший учитель

     11Б пригадав веселу історію з життя класу. Першого квітня вчителька математики Ганна Степанівна після невдалої контрольної роботи почала урок з того, що повідомила трьом учням з найгіршими оцінками, що їх викликають до директора щодо їх подальшого перебування в нашій школі. Перелякані учні прийшли до директора, але Віталій Павлович про це нічого не знав. Виявляється це був першоквітневий жарт.

11Б клас

     Пам’ятаю фестиваль Дружніх республік, коли в нашу школу були запрошені представники 6 республік. Пам’ятаю виїзд в Закарпаття після Чорнобильської трагедії. Пам’ятаю насичені будні, коли я працювала на ГПД (кожного тижня – бібліотека, ігротека в Будинку піонерів, двічі басейн, прогулянки визначними місцями Подолу). Пам’ятаю як читав власні ліричні вірші Паіс Василь Васильович. Пам’ятаю…

     Наталія Семенівна Іванченко,
учитель англійської мови вищої категорії,
учитель-методист

     Я пам’ятаю свою першу зустріч зі школою. Вперше потрапила сюди, будучи студенткою третього курсу педагогічного коледжу. Проходячи практику в школі №19, моїм наставником була чуйна, завжди усміхнена вчителька – Журавель Валентина Вікторівна. Її любов до дітей дуже вразила мене. Без жодного сумніву я вирішила бути вчителем початкових класів.

Наталія Миколаївна Мельниченко,
учитель початкових класів

     О, можна багато чого згадати. «Жизнь моя, иль ты приснилась мне?» Таке відчуття зараз у мене.
     Я пам’ятаю фестивалі з делегаціями з Латвії, Росії, Естонії. Як із Юрієм Миколайовичем Кучером їздили в Латвію, Слампе. Там цілодобово брали участь у виступах, конкурсах, полеміках. Неначебто як світла пляма в житті школи. За цей час у мене народилося моє щастя, моє Сонечко – донечка Дашуля. Вона тут же навчалася, закінчила школу і вступила до університету. Тут працюють мої подруги, моя кума.
     Я пам’ятаю, коли я лежала вагітна в лікарні з вересня до лютого. Й до мене ходила вся школа провідувати. Одні зранку, інші ввечері. Не було жодного дня, навіть вихідних, коли б не приходили діти. Вони приносили кислі огірки в баночках,  від батьків котлети, смажену рибу, яблука, якими завалили все підвіконня.
     Приходили з секретами, та й просто побесідувати. Їх пропускали в лікарню без затримок, бо мені не можна було ходити. І навіть коли я вже була вдома, то вони все ще приходили.
І коли кажуть, що діти погані, я завжди заперечую і кажу, що діти завжди були гарними, добрими, чуйними. Бо це учні нашої 19-ї гімназії.

Людмила Павлівна Новікова,
учитель української мови вищої категорії,
учитель-методист

     Я пам’ятаю наш учительський хор (керівник Ніколаєва Н. М.), репетиції, виступи в Київському річковому порту.
     Згадую дивовижні походи під керівництвом Кучера Н. М., складні й кумедні переправи через річку Абава, пригоду, коли в Криму в березні нас у палатках вночі засипало снігом.
    А Фестивалі Дружби в Слампе! Там школа схожа на теплицю: одноповерхова скляна будівля, де дерева ростуть в коридорах, а в січні буяє оранжерея квітів. А діти там говорять різними мовами, серед яких звучить і українська.
     Хіба можна забути весну і літо 1986 року. Вимушений відпочинок в Перечині під Ужгородом. Екскурсії в Мукачево, Ужгород, походи в гори, в Перечин в кінотеатр, дискотеки…
     Згадую мудрі поради і розповіді про життя Тамари Романівни, яка працювала з дітьми в Перечині все літо, Рубінківську Б.І., яка завжди знаходила спільну мову з малечею. А одного разу діти табору зібралися з Перечина в Київ рятувати своїх батьків від радіації.

Ніна Миколаївна Ярош, учитель історії вищої категорії,
 учитель-методист

     Я пам’ятаю той день, коли вперше зайшла в кабінет директора. Потрібно було написати заяву. Адже мене взяли працювати вчителем початкових класів. Піднімаючись сходами я думала: «Хто директор? Який колектив? Яка школа?» Мене переповнювали емоції. Було дуже страшно. Так, ніби йшла перший раз у перший клас. Зайшла в учительську. Все приміщення залите сонячними променями. На моєму обличчі заграла посмішка.
     Директор, Віталій Павлович Шкуренко, людина поважна, зустрів мене привітно. Запропонував поспілкуватися, написати заяву. Взяла аркуш паперу і тремтячими руками ледь спромоглася написати слово «заява». Він помітив це. Я підняла голову і побачила надзвичайно добрі очі. Мене це так вразило, що все хвилювання вмить розвіялося.
     Директор сказав мені: «Школа, в якій ви, Наталіє Іванівно, працюватимете, не проста. У ній чудовий педагогічний колектив та розумні діти. Спеціалізована школа №19 – одна з найславетніших шкіл на Подолі. Тож кожен, хто працює в ній чи вчиться, мусить підтримувати цю репутацію. Я вірю, що ви не зганьбите нас, а навпаки, зробите все для того, щоб наша школа процвітала і надалі».
     Пройшли роки…Багато змінилося за цей час: учні, вчителі, школа набула статусу гімназії. Я стала заступником директора. Тому несу відповідальність не лише за свої дії та вчинки.
А слова директора, сказані мені при першій зустрічі, залишилися в моїй пам’яті назавжди. Вони стали девізом мого життя.

Наталія Іванівна Білик,
заступник директора,
учитель початкових класів вищої категорії